Три дні у звільнених Слов’янську, Краматорську, Святогорську і Семеневці

Спілкуючись з місцевими та організовуючи допомогу нашим бійцям у зоні АТО під час окупації Слов’янська, цікаво було відвідати український Слов’янськ та побачити ситуацію на власні очі. Свого часу довелося проїхати багато міст України, але це моя перша поїздка на Донбас.
Прибувши до Слов’янська, відразу був вражений сучасним залізничним вокзалом. Новий вокзал, як розповідають місцеві, – подарунок місту у 2012 році Азарова-молодшого, народного депутата по цьому округу.

На центральній площі міста дуже людно. В око впадає те, що чоловіки сидять на лавах і безкінечно п’ють пиво. Чи це поствоєнний синдром, чи характерна поведінка для місцевих – незрозуміло.

Проїхавшись по всьому місту дуже був вражений архітектурою. Я був десь у 20-ті райцентрах по всій Україні, та такої архітектури не бачив – різні стилі, різні епохи. Слов’янськ – одне з найстаріших міст Донецької області з купецькою історією, що дуже входе в розріз із стереотипами про індустріальний Донбас. На жаль, не вдалося прогулятися парком на Славкурорті – він закритий для проходу Національною гвардією. Мабуть, тому що має вихід на трасу й тому вимагає контролю. Але в цілому, Слов’янськ залишає приємні враження – тихе, спокійне й затишне містечко.

Народне Віче у Слов’янську. Віче у звільненому місті вже стало традиційним, проходить щонеділі у 16.00. У цю неділю воно зібрало до сотні людей та виглядало малочисельним. Думаю, що одна з головних причин – через організацію у саму спеку. Вже близько 18.00, коли спека спала, навіть візуально здавалося, що на площі більше людей, ніж було під час Віче.
Халаберне проведення – погано чутно (немає гучномовця), немає чітких завдань, що і як робити людям (а вони готові взятися до дій), не забезпечується проукраїнською символікою, інформацією – хоч якимось листівками з конкретними планом дій. Людям не вистачає інформації, за часів окупації вони звикли жити чутками. Але все ж слов’янці намагаються самоорганізовуватися – активно збирають гроші на краску, самостійно перефарбовують у патріотичні кольори мости, лавочки тощо. Влада у цьому ніяк не допомагає.

На Віче було прийнято рішення йти на пікет у понеділок о 7.30 ранку за люстрацію місцевої влади. Знову не зрозуміло, що у них за організація – рішення щодо пікету було прийнято спонтанно, дехто його навіть не почув, а час зовсім незручний.
У результаті, у понеділок прийшли під виконком прийшло чотири особи. Нащо вони прийшли так ніхто і не зрозумів, вони навіть не пішли на засідання оперативного штабу.
Отже, можна констатувати, відсутність конкретних практичних дій проукраїнської громади Слов’янська. Можливо, тому їх і не сприймають як дієву силу, та не помічає й не боїться місцева влада, так звані «Штепівці».

Засідання оперативного штабу Слов’янська. Після присутності на цьому засіданні чи скоріш на «партгосактиві» стало зрозумілим, що такими темпами Слов’янськ буде відбудовуватися ще довго. Затхла атмосфера без постановки конкретних завдань та рішення їх. Середній вік так званого оперативного штабу – 58 рік. За озвученою інформацією, у Слов’янську та Слов’янському районі повністю знищено 177 квартир та близько 200 будинків.

Головна проблема, за словами присутніх, – те, що люди ріжуть контактні проводи і з цим боротися ніяк не можуть. Різали мовляв завжди, а зараз тим паче, через це (з біллю повідомляють) кошторис зростає кожного дня.
Коли викликали доповідати начальника газової служби, він почав розповідали, що біля Палацу культури імені Леніна скошено траву.
Начальник відділу освіти міста об’єктивно сказав, що у Миколаївці школи та дитсадки 1 вересня не запрацюють. Хтось запропонував організувати підвіз дітей. Але всі пропозиції уходили кудись у небуття – реакції не було, відповідальних не призначали, нові завдання не ставилися. А у кінці взагалі підсумували: «Давайте щось зробимо за тиждень. А то люди скаржитись будуть».
Отже, можна констатувати реальну відсутність продуктивної роботи. З таким підходом та такими темпами нічого в місті не відновлять.

Виховувати сепаратистів, певно, продовжать. На Віче поспілкувався з вчителями Слов’янська. Розповіли, що можна на пальцях перерахувати проукраїнські адміністрації шкіл у місті. У методкабінеті міста – сепаратистські настрої. Парадокс – методисти з української мови та історії взагалі заперечують існування України як держави. Вчителі В.Загоруйко, В.Ларина, що є місцевими депутатами, взагалі були ледве не на керуючих посадах «ДНР» у Слов’янську, приймали активну участь у всіх сепаратистських заходах. І такі приклади схильності до сепаратистів серед вчителів та викладачів, на жаль, не поодинокі.
Міністерство освіти на початку серпня опублікувало лист щодо звільнення усіх освітян, які співпрацювали з терористами. Але кому звільняти у Слов’янську цих «вчителів сепаратизму», якщо відділ освіти у місті продовжує очолювати також прихильник ДНР, відомий у місті корупціонер та ставленик Штепи – О.Зубарєв. Бачив я цього Зубарєва на тому засіданні оперативного штабу – підористичної зовнішності, боягузливого характеру – голосок тремтить, за вухо себе постійно теребить, та й львів’яни у нього раптом друзями, як він їх назвав, стали. А ще недавно, за словами місцевих вчителів, Зубарєв у себе на сторінці на «Однокласниках» розміщував ДНРівську пропаганду, висловлював проросійську позицію, зараз все підчистив. Під час окупації Слов’янська, головний освітянин міста активно співпрацював з ДНР, проводив спільні наради з сепаратистами для директорів шкіл, представляв Пономарьова як «народного мера» міста, розпорядження якого треба виконувати. Прославився Зубарєв у місті як і корупціонер. Будучи викладачем Донбаського державного педагогічного університету, відкрито вимагав у студентів хабарі за оцінки та пропонував свої послуги посередника з іншими викладачами, беручи за подвійним тарифом. Не залишив своєї практики Зубарєв й на посаді начальника міськвно: брав хабарі, ініціював побори з вчителів на свята, заохочував грошові «подяки» з освітніх закладів за своє лояльне відношення до них.

Руйнування. Їдучи до Слов’янська, представляв більш гнітючу картину. У місті руйнувань відносно не багато – 10-15%. Дякувати за це треба українській армії, яка максимально намагалась та продовжує уникати руйнувань та жертв серед мирного населення.
Зруйновано інфраструктуру, що завдає незручностей, наприклад, міст між Слов’янськом та Краматорськом. Зруйновані міста відпочинку, наприклад, сімейно-розважальний комплекс «Купецький дім», кафе у національному стилі «Колиба».
На Семенівці слід війни відчувається більш за все – зруйнувань помітно багато. Але й сюди повертаються люди, є будинки, які зовсім не зачепили, й не розграбували. А школа, яку відбудовують помітно швидкими темпами, дає надію на відродження.

Ще з примітного у Слов’янську – постійний гул над містом від літаків. Що саме за літаки літають не зрозуміло, на засіданні оперативного штабу також не змогли відповісти на це питання.

Краматорськ. У місті життя бурлить. Прекрасний парк, багато дітей. На білбордах – гордість Краматорська – засновник машинобудування і металургії у місті швейцарець Конрад Гампер та актор, режисер Леонід Биков, який жив у Краматорську. Суттєвих зруйнувань майже не помітно. Взагалі подих війни у Краматорську не відчувається.

Святогірськ. Бойові дії, на щастя, «Донецьку Швейцарію», як його називають, оминули. Святогірськ став притулком для тисяч переселенців зі Слов’янську, а зараз Донецьку, Горловки та інших захоплених бойовиками міст Донбасу. На вході Святогірської лаври чергує «Служба безпека», що продає платки для входу у монастир. Розповідають, що це колишні донські козаки зняли форму руських патріотів. Раніше вони почували тут себе ледве не господарями.
У неділю помітно мало людей, торгівля для туристів взагалі майже відсутня. На горі – величний пам’ятник Артему – засновнику Донецько-Криворізької республіки, ще одна відрижка радянської епохи від якої потрібно позбавлятися. У Донецькій області взагалі помітно якесь особливе вшанування цього «батька сепаратизму» – його ім’я носить головна вулиця Донецька й сотні вулиць у містах, на його честь названо місто Артемівськ.
Хоча, як я зрозумів, й навіть перевірив, питаючи молодь, ким був Артем, чіткої відповіді не отримав – «якийсь начальник у Радянському Союзі», відповідали мені.
До речі, цікаві слова Артем, написані на його постаменті, наштовхують на роздуми: «Зрелище неорганизованных масс для меня невыносимо».

Ще варто відмітити з того, що запам’яталося з поїздки, так це велика кількість православних храмів московського патріархату, навіть в селах вони нововідбудовані.

Блокпости Нацгвардії на всіх в’їздах до міст. Виконують свою роботу. Важко хлопцям на спеці цілими днями. Мабуть, й тяжко морально – розділяють на своїх та чужих. Так, на одному з блокпостів замість перевірки документів, у нас запитали: «Чи є у вас шнурок? Верёвка по-вашему?».
Так, трохи важко усім зрозуміти, чому хлопці їдуть із західної України захищати свою землю, а здорові хлопці на площі п’ють пиво й не поспішають захищати свій дім.
Але Донбас – це Україна. І вірю, що тяжкі часи тільки загартують український народ та по-справжньому об’єднають нашу країну.

Арсеній Пушкаренко